Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Стилістичну фігуру, уживану в текстах публіцистичного стилю мовлення, містять усі уривки, ОКРІМ

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Виділений фразеологізм має у висловленні На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. (рядки 2—3) значення

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Текст листа за типом мовлення є

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Тезу, яку доводять інші висловлення, сформульовано у варіанті

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Слово гідність у висловленні Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність (рядки 13—14) можна замінити словом

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту є

Хто є ми самі?
(1—4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі… На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — нарід чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємось.
(5—9) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і незастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(10—17) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе
свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(18—23) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал, хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(24—31) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ні деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(32—42) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса (За У. Самчуком).

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Старослов’янізми, виділені у висловах «воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни» (рядок 55), убієнні в голодоморах (рядок 62) використані для

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Жанр тексту –

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Текст належить до стилю

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Тлумачення слова реквієм, ужитого в тексті, подано в рядку

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
Синонімами до слова, виділеного в реченні «Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх» (рядки 43—44), можуть бути всі перераховані слова, ОКРІМ

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)

Прочитайте текст (числа в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання.
За типом мовлення текст є

(1—6) Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, невідспіваних
душ, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми — це їхнє непрожите життя.
(7—9) Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають ушанування роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932—1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
(10—18) У моїй долоні — колосок пшениці. Якби я міг простягти його маленькому хлопчикові, який помер від голоду біля поля в селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині. До щему в серці я хотів би подати цей колосок і своєму дідові Іванові, який помер від Великого Голоду разом зі своєю великою родиною. Я хотів би передати цей колосок у сотні, тисячі містечок і сіл України. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам — Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині — селам, у яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу щогодини. 25 тисяч щодоби. Такі жнива збирав Великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
(19—22) Я не знаю, якою могла б стати Україна, — та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
(23—26) Від імені Українського народу я стверджую: жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства. Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й найменшу надію на життя. Це — пік трагедії, утім він не єдиний.
(27—35) Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі та її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті. Посеред пошматованого і підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо досі.
(36—38) Звідси, від цього безконечного страху походять наші політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш складний шлях один до одного, до порозуміння і єднання.
(39—42) Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — людиноненависництво. Настав час світового засудження комуністичного терору, який убивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
(43—45) Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання немає і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
(46—51) Моє сьогоднішнє слово — не реквієм. Моє слово — це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, а й будували її своєю великою працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Севастополем і Одесою, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
(52—60) Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе. Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Це — воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Ми повинні одягнути Україну в чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму. Ми мусимо ретельно зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити суспільний діалог пам’яті і діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям сучасної європейської держави, діяти і прагнути справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свою свободу, свою любов один до одного, рідної землі і нашої соборної долі.
(61—63) Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Не бійтеся. Уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
(64—65) Ми зупиняємо час на мить. І в цю мить вас слухає Господь. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
(66—67) Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це — не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
(68) Вічна пам’ять, і слава Україні! (За В. Ющенком)